Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

завантажений по вінця їжею та куревом, що з піснями й танцями вирушає у відкрите море чекати на хвилю. Для цього йому потрібен був потужний інвестор.

І. з байдужістю ставився до перспектив катаклізму 2012 року. Також він з недовірою ставився до гороскопів. Артур не вбачав у І. інвесторського потенціалу і теж тримався на відстані.

Одначе за тиждень до від’їзду Артура І. попросив скласти гороскоп і йому.

І ось що сказав йому Артур:

«Тобі не можна озиратися назад. Віднині і до кінця життя».

І. озирнувся.

«Тобі треба рухатися тільки вперед, хоч би що відбувалося. Будь твердим у цьому, стань безстрашним. Стань майстром втечі».

«Майстром втечі?»

«Майстер втечі рухається тільки вперед. У нього немає страху, що він залишиться без підтримки. Він знає, що Бог приймає його таким. Якщо ти озиратимешся, тебе охоплюватимуть сантименти, і вони прив’язуватимуть тебе до себе. Ти плакатимеш за квартирою, за машиною, за всім, завжди, поки не навчишся йти не озираючись. Коли прощаєшся з кимось – прощаєшся востаннє. Коли виходиш звідкілясь – виходиш востаннє. Ось що значить не озиратися назад. Всі твої багатства – попереду, позаду – тільки скорбота».

І. тяжко задумався над цим.

«Дивись, – продовжив думку Артур. – Скоро 2012-й. Ось що ми робимо. По-перше, нам потрібна велика яхта…»

Минуло кілька днів, вони бачилися ще кілька разів, і щось під цим палючим сонцем між ними виникло таке, що давало прохолоду, і стійкість, і рішучість.

З України І. прийшло фатальне повідомлення від дружини – вона відмовляється з доброї волі слідувати в прірву слідом за своїм чоловіком, вона не може приїхати до нього з дитиною до Єгипту, вона не збирається чекати, коли він зможе повернутися в Україну, все, це остання крапля, це крапка, між нами все закінчено, досить, я подала на розлучення.

«Не озирайся назад», – сказав Артур.

І. зібрав речі, купив квиток до Каїра, а звідти вилетів на Катманду. Доля химерним чином пестила його – поки від нього віддалялася дружина, його шеф, боячись за конфіденційність секретів фірми, старанно оплачував перебування І. за кордоном.

Отож, світ розкрив шлях перед І., і він опинився в зовсім іншій країні. Несподівано в нього з’явилися друзі серед непальців, «якісь брамани», казав він доньці по скайпу. Один із цих браманів виявився родичем міністра закордонних справ Непалу і тримав центральний представницький готель у середмісті Катманду. І. відвідав цей цікавий заклад і зауважив, що бухгалтерія готелю нікудишня – кожен краде, як може. Йому запропонували впорядкувати все, і він упорався за кілька днів.

І. став головним бухгалтером готелю «Континенталь» у Катманду і часом приїжджає в Україну побачити доньок.

Артур, побачивши, що риба на вудку не йде, повернувся до концепції про те, що найкраще зустрічати 2012-й у родинному колі, і повернувся в Україну. Більше я його не бачив і нічого про нього не чув.

Старша донька І., розказуючи якось про побут свого батька в Катманду, згадала: «До тата, до речі, Артур приходив».

«Як?» – здивувався я.

«Коли вони прощалися, Артур сказав: “Якщо захочеш мене побачити, поклич мене, і я прийду, хоч би де ти був”. Тато сидів якось сам у готелі, і йому захотілося побачити Артура. І він сказав: “Артур, прийди!”

«І що?»

«І Артур з’явився. Ніби вийшов з-за дверей. Тато сказав: “Не може бути! ”, а Артур відповів: “От, бачиш, я ж казав, що прийду”».

Дивлячись на нещасних котів, що здихали в пилюці під палючим сонцем Дахаба, Артур якось сказав: «Певне, я чогось іще не знаю про Бога. Як він може терпіти їх усіх, цих котів, бедуїнів, усіх цих ослів, верблюдів, ворон, усі ці пальми, як вони йому ще не остогиділи, я не знаю цього, напевне, треба мати дуже багато любові».

Слава йому, що схиляється у незнанні, слава йому, що подивовує милість Єдиного після всіх цих розбитих колінних чашечок, усіх казино, всіх цих нічних поїздок у ліс із клієнтом у багажнику, слава йому, чиє серце почало танути.

Не знаю, чи колись іще побачимося з Артуром, цією беззубою змією з вервицею рудракші в кишені, але знаю точно, що на плацкартній полиці мого серця в поїзді, який, розтинаючи ніч, їде на схід, у бік світанку, є місце для нього теж.

2012

Родич

Присвячується моєму батькові,

бісмілляхі ррахман іррахім [9]

– Уссаль! Уссаль! Ану ходи сюди! – Жінка гукнула синові, що вовтузився на вулиці, та знову підступила до чоловіка: – Ну скажи мені, що там такого сталося?

– Відчепись. – Саїд ібн Юссуф ібн Хамада ібн Бенеді аль Туейрі стояв перед дзеркалом у новій сліпучо-білій ґалябеї, яку купив спеціально на Аїд – останній день Рамадану. Саїд зачісував волосся.

Жінка ніколи не чула, щоб її Саїд говорив із нею таким… твердим тоном. То більше їй кортіло знати, що ж трапилося.

– Ну, що там сталося? Мохаммед Сулейман хоче сказати, що він одружується?

Саїд намазав гелем волосся і вдесяте вклав його під гребінку перед дзеркалом. З моря дув північний вітер, і слабке світло лампи розгойдувалося, кидаючи на речі тіні там, сям, іще десь. На порозі вигиналася дугою кішка. Кішка шипіла і дивилася кудись у темряву. Хаміді все це не подобалося.

Зі сходу в селище вповзала чорна бедуїнська ніч.

– Мам, ти кликала? – з вулиці прибіг її молодший.

– На, – сказала синові Хаміда. – Віднеси Ахмеду і забери в нього посуд, що я давала минулого разу.

Хаміда спакувала молодшому клунок із їжею, вийшла на поріг і дивилася, як син скочив на велосипед і погнав із вечерею для її старшого на Блю Гуль.[10]

Саїд розгладив на собі ґалябею і взув нові сандалі.

– Довго не затримуйся, – сказала на прощання Хаміда своєму чоловікові.

– Гаразд, – сказав той, не дивлячись їй в очі, і теж пішов із хати.

Скоро він зник за рогом будинку, і Хаміда залишилася сама.

Як доречно вона відправила молодшого до Ахмеда!

Хаміда накинула хустку, затулила обличчя і тихцем пішла слідом за чоловіком.

* * *

Біля будинку Мохаммеда Сулеймана стояли автомобілі: новий «ніссан» його брата в перших Абдула Туейрі,